Купка емоцій на тему сучасної української критики.

Що може викликати відразу у сучасній українській літературній (!) критиці окрім її відсутності та багаторічного епілептичного припадку заради того, щоб лише нагадати про таке поняття, як українська критика, а тим паче літературна. Якщо вже в літератури немає критики, то в кого тоді вона взагалі може бути?

            Я думаю багатьом відома причина, з якої на сьогоднішній день в Україні немає професійної мистецької критики, але все ж… За радянської влади був домінуючий канон – соцреалізм, і думка на твори була однобока – критики не існувало як такої, була цензура. Країна рад розвалилася, проте за вісімнадцять років ми так і не змогли виховати своїх критиків. Через покоління ця проблема має розв’язатися сама собою, має...

            А що ж на сьогодні? На мою скромну думку, в нашій країні є талановиті молоді люди з гострим язиком та довгими пальцями, з широким мисленням та вмінням вимальовувати паралелі і навіть перпендикуляри. Проте у цих самих людей, принаймні тих, хто таки має змогу отримувати матеріальне заохочення за свою «балаканину» і часто світиться своїм іменем на сторінках більш-менш відомих у вузьких колах видань про сучасну українську культуру, є дві великі проблеми, які їх усіх з’їдають.

            Всі ми любимо говорити про себе, слухати про себе і читати про себе, особливо щось приємне, тим паче, якщо тобі вже за двадцять, а ти досі носиш на собі штамп творчо нереалізованої особистості. Мало кого з молодих і претензійних України цієї влаштовує бути відображенням структурних зв’язків чужого твору, як і мало кого влаштовує, що за тисячею-іншою авторських символів стоїть ім’я, яке навряд запам’ятають після прочитання, тому треба або скандалити, поливаючи брудом, або писати про себе. Таким чином, наша критика, що ніяк не може вмерти у цих конвульсіях, щоб знову відродитися, часто поєднує ці дві речі: поменше про твір, побільше про себе коханого і про свій погляд на нього та банальне приниження того, чого не розумієш чи не хочеш розуміти – хай текст і третього сорту, але його варто було б розібрати, як конструктор, бо все це дуже нагадує те від чого ми пішли – свого часу із повною серйозністю люди писали до газет листи-скарги типу: Я не читав роману «Доктор Живаго», але я знаю про що там, тож хочу висловити своє невдоволення через це неподобство… «Слава» автора заходить до кімнати перед ним самим. Всі ми маємо власну думку і завжди знайдемо із чим у тексті не погодитись, але хіба це робота критика? Тож, як я вважаю, перед тим як щось поливати – тре його розібрати, але питання полягає у методах – це, власне, перше, що з’їдає молодого критика і не дає стати професіоналом.

А по-друге, лякає банальна неосвіченість, яка скрізь апелює до Особистого автора, риється у макеті його мозку і відчуває себе реінкарнацією якщо не самого пана Фройда, то принаймні усіма згадуваного, проте майже ніким не читаного Ніцше, – це злить, це викликає огиду, врешті провокує на зверхність, – і хто скаже, що це неадекватна реакція? Проте більше злить безперестанне бігання критики між авторською ідеєю тексту і варіантами його прочитання, між тим, що текст живе власним життям і головним трактуванням самого автора чи критика. Таке враження, що ніхто і ніколи, навіть з банальної цікавості, не читав ані Ортегу-і-Гассета, ані теоретиків постмодернізму, позаяк і Деріда, і Барт, і той самий Ортега давно вже зняли ці питання для західного мистецтвознавства і критики. А ми й надалі продовжуємо як не ставити питання, так сварити через Х.У.Й., як метод української літератури. Звісно, всі ми читаємо твори прибічників постструктуралістсько-деконструктивістсько-постмодерністського комплексу, але чомусь завжди нехтуємо цим і ліземо в «хворий» та скритий, можливо навіть ризикований автобіографізм, тож якби можна було вбити ще й ліричного героя, окрім автора, то з огляду на українську критику це таки довелося б зробити.

Вже деким висловлене судження, що біографії українських авторів цікавіші за їхні твори – і ця думка варта витрачених не неї зусиль. Але, як на мене, то це є велика біда мистецтва. З того самого часу, як усе стало текстом і артефактом, а пісуар у музеї нічим не менший твір мистецтва ніж полотна геніїв, то арт-критика взяла на себе нові обов’язки. Більше не існує критеріїв. Власне, як і геніїв. Усе вирішує так називаний арт-ринок. Творець втрачає незалежність, він перетворюється на інструмент у руках редакторів, продюсерів, медійників і т.д. і т.п. Арт-критика тепер займається маркетингом та підготуванням свідомості людей.

Продукт – лайно! Що ви так скривилися? Так, продукт справді у більшості випадків недоброякісне лайно, в якого немає нічого окрім упаковки. А от упаковку створюють саме арт-критики, вони запаковують лайно і впарюють його. Біографія творця, культивація «міфів» його особистості – це чи не єдине чим суч.укр.літ. може притягнути до себе увагу зівак, окрім постійних читачів вітчизняного продукту. Сьогодні митець не може зробити себе сам, його може зробити лиш та сама арт-критика, яка в нас, пробачте на слові, продукує піськи, щоб потім на них сваритися і таким чином привертати більше уваги, якщо звісно митець не хоче усе життя показувати свої твори вузькому колу друзів.

Порівнюючи український літературний ринок із російським усе це видається смішним та мізерним. Єдина біда лиш у тому, що Росія, у якій вже пару років є проблема надлишкового виробництва книг, може собі таке дозволити, вона може собі дозволити відсутність здорової критики, бо книжки й так купують.

Тож що ми маємо? Звісно ми маємо критику, проте критику, яка не знайшла методів своєї реалізації. Вона ані достатньо скандальна, щоб дійсно викликати загальноукраїнську цікавість, ані достатньо професійна, щоб переступити через себе і свої передсуди, у яких вона тільки і живе, підраховуючи кожний мат, кожну постільну чи жорстоку сцену, і ніякі аргументи зі згадками чогось подібного у тих, кого вони називають класиками, не діють. Маємо критиків, що пишуть про себе, влазять у власну біографію, історії з дитинства і таке подібне, але кому це треба окрім них самих? Навіть якщо це і високохудожньо, то це вже не критика, це вже думки для ЖЖ або збірки есе. Гра «що автор хотів сказати цим текстом?» має трансформуватися у «що сказалося у цьому тексті?». Коли автор щось пише, то він не з ліхтаря бере сюжет і не на шару пише свою картину, тому кожна піська щось означає, а не в черговий раз кидає виклик суспільству, якщо це звісно справді художник з великої літери «Х». Власне обсирання і виписування приватних заперечень – це те, що може зробити будь-який підліток, і у цьому немає нічого екстраординарного чи професійного, бо усі завжди мають що вставити у заперечення чи на противагу. У більшості випадків це просто не цікаво…

От власне і все чим я хотів поділитися.