Із Джонатаном Сафраном Фоером все ясно.

      Джонатан Сафран Фоер пише свій роман цілком у дусі сучасного мистецтва, зав’язуючи усе на грі. І у цьому плані гра вартує свіч, тільки якщо погодитися, прийняти і змиритися з тим, що протягом усього тексту піднесені катарсичні переживання та думки про високе збиватимуться дурнуватою вульгарністю, яка себе уособлюватиме в Алексі (перекладачі з Одеси), який супроводжує головного героя, нібито автора цього роману – Джонатана, який прибув до України у пошуках жінки, яка врятувала його діда-єврея під час голокосту.

      На перший погляд подібний образ – дурного і вульгарного героя, що не знає життя на смак, а живе у мріях про цицьки і країну, яку бачив тільки на телеекрані, видається ледь не найгіршим варіантом, який можна було обрати. Хлопчик аутист чи навіть шизофренік набагато ліпше вписалися б у цю високу мораль, де головний герой шукає себе і власну ідентичність, проте чим більше книга веде у ці пошуки, тим сильніше ми розуміємо усю сутність цієї дуальності: цинічного, а насправді просто не знаючого життя, хлопця пубертатного періоду, який щиро прагне кращого майбутнього для себе і свого молодшого брата та хоче здаватися крутішим ніж є насправді. Він є противагою іноземцеві – так само наївному, але правильному, який копає углиб історії. Алекс шукає краще майбутнє, Джонатан – свої корені, себто себе самого.

     Уявлення Фоера про Україну видаються не стільки іронічними, скільки обмеженими, хай і варто зазначити, що цей текст описує кінець дев’яностих. Країна, де скрізь їдять лише м'ясо, фасованих товарів не існує не тільки у будь-якому магазині першої за величиною країни Європи, але й взагалі в природі українського виміру, а поза 69 є панацеєю у нашій ментальності розвитку будь-якої розмови, хоча це радше нагадує Deus ex machina в античному театрі. За «Все ясно» добре ясно тільки одне: навіть у пошуках власних витоків американський єврей українського походження не здатен відмовитися від міфів, що є в його цивілізованому уявленні про державу Україна, і це добре відображає уявлення про нас у світі, принаймні на дві тисячі другий рік. 

     Безсумнівно, цей текст є багаторівневим, але не стільки у семантичному аспекті, скільки у хронотопі, і справа не лише у накладанні багатьох часів і просторів, як у Торі, тип якої, до речі, у цьому тексті взаємодіє із белетристикою і епістолярним жанром, але й саме усвідомлення ліричними героями тексту і подій, що лягли в основу роману.  Що стосується самих героїв, то варто зазначити, що, якщо від початку твору вони це точки двох різних полюсів, то під кінець твору герої все більше зближуються, йдучи в один пункт, при чому кожен своїм шляхом: один розуму, інший моральності. Таким чином, це не стільки пошуки Августини (жінки, що врятувала діда Джонатана), скільки пошуки себе самого, але не тільки Фоера, але й Алекса. Саме тому у кінці недолугий одесит врешті має порвати з усім усталеним життям, щоб розпочати нове. Краще за все це розуміє старий, який приносить себе у жертву заради онука, наче спокутуючи свої гріхи.

     Усе записане є правда: цим керується ліричний герой – Джонатан Сафран Фоер. Саме тому автор, якщо доречно його вигадувати, постійно мітиться між реальним світом і його кращим образом. Він і просить Алекса щось змінити у записах їхньої подорожі, наче ідеалізуючи, проте для себе він таки обирає реальність.

      Анотація позиціонує книгу як бестселер. Не знаю на скільки можна їй довіряти, проте відгуки на більшості українських ресурсів найчастіше зводяться до одного: це може й цікаво, але лише євреям. Що ж робить Фоер, щоб це було цікаво окремій національності? Він не пише історію народу, хоча так і проситься назвати це сучасною Торою американського єврея-емігранта українського походження. Суть бестселеру я не зрозумів, принаймні не зрозумів чому він таким є. Та й не віриться мені, що тема голокосту чіпляє американців більше ніж українців. Можна лиш припустити, що в США ця книга стала бестселером тому що ця тема – пошуку своїх витоків – є досить актуальною для американців. Їхня «вторинність» очевидна, більше ніж європейська, не при євреях буде сказано. В еміграції ця тема завжди гостріша, ніж коли живеш на своїй рідній землі. Тож в нас ця тема менш актуальна і знаходиться десь на рівні банальної цікавості звідки походить власне прізвище. Так чи інакше, але не думаю, що подібна форма може бути популярною серед широких верств населення, тим паче, що текст не є багаторівневим у прочитанні, а радше призначений для вже «прохаваного» у тонкощах читача. Історія мила, торкає, ідея неперевершена, хоча яка неперевершена ідея, так її і спустили в унітаз реалізації…

     В оригіналі роман має назву «Everything is Illuminated». Чим керувався Факт, перекладаючи/змінюючи назву на «Все ясно» можна тільки здогадуватися, бо мені, наприклад, аж ніяк не ясно як ці два слова можуть слугувати назвою цього роману.

     Екранізація ж «І все освітилося», не дивлячись на усю свою монотонність, не змушує заснути чи засумувати, хоча доречніше було б це назвати «за мотивами…», позаяк режисер бере лише один з трьох вимірів тексту, і справа не в особливостях засобів художньої реалізації кожного мистецтва, позаяк і белетристику, і історію кількох поколінь можна передати і втиснути у ту зайву годину. Хоча варто визнати, у контексті реалізованого фільму, більш широкої оповіді він не витримав би, збиваючи не тільки ритм, але й радше пригнічуючи самого глядача. Фільм якщо і вартий уваги, то хіба що з огляду на Елайджу Вуда та Євгена Гудзя (вокаліст Gogol Bordello). Монотонний, трохи ліричний. Подивитися раз і забути, винісши з нього хіба що фразу-іншу для загального лексикону. Не думаю,  що він ввійде в історію кінематографу хоч якимось чином...