РОМОВИЙ ЩОДЕННИК: БІДНИЙ-БІДНИЙ ДЖОННІ...

Джонні. Бідний-бідний Джонні. В нього все погано. І він втрапляє у місце якраз під власну вдачу ­­– де все так само кепсько та з присмаком перегару. Де все так безпросвітно, що аж темно, і люди посміхаються та жартують з цього, бо вже давно звикли. Тут він має знайти свій спокій… Власне саме за цим невдаха-письменник і прилетів до Богом забутої діри, проте не американцями, під назвою Пуерто-Рико. Джонні. Бідний-бідний Джонні. В нього все погано. І він втрапляє у місце якраз під власну вдачу ­­– де все так само кепсько та з присмаком перегару. Де все так безпросвітно, що аж темно, і люди посміхаються та жартують з цього, бо вже давно звикли. Тут він має знайти свій спокій… Власне саме за цим невдаха-письменник і прилетів до Богом забутої діри, проте не американцями, під назвою Пуерто-Рико. 

Гадаю, якби цей фільм створювався під робочою назвою «Страх і ненависть у Пуерто-Ріко», то ніхто не здивувався б. Маємо дещо дивного героя. Грає його Джонні Депп… А ще є його новий друг із елементами ідіотизму. Сифілітичний алкоголік, що полюбляє Гітлера, і виглядає приблизно так само як він зараз. Розкішна дівчина-динамо. Її багатий хлопець-мерзотник. Головний редактор газети – пережований життям падлюка штибу тієї скотини, яка постійно ганяє Паркера-людину-павука. Оракул-гермафродит (без коментарів). Нахабні американці. Пересічні пуерто-риканці, які виглядають так, наче весь п’яний бар з острова Тортуги «Піратів Карабського моря» просто перенесли в інші декорації. Химерні обставини в питущій країна. Алкоголю більше, ніж в романах Ремарка; без нього не обходиться жодна сцена. Бухають всі. Від ранку до ночі. Від віскі до спирту зробленого з одеколонових фільтрів. Без-прос-віт-но! Від сьомої ранку до сьомої ранку. Це країна, де пункти переливання крові завжди пусті, бо навіть медсестри «під банкою». А ще є наркотичні краплі для очей та роздовбана квартира. 

І саме в таких обставинах герой Деппа скочується до того, що поступово зав’язує із алкоголем та хоче щось змінити. Він каже: «Ні, вони не в праві вказувати мені, я не відступлюся, я дійду до президента США», – і ми дружно цілою залою згадуємо, що дивимося все ж таки американське кіно… хоч і з присмаком незалежного… по-пуерто-риканські… Протягом всієї картини ми стикаємося із жорсткими контрастами багатого-бідного, чистого-брудного, поганого-доброго. І все погане це американці та ті, хто їм допомагає. Тож головний герой та його алко-зграя це такі самі діти Пуерто-рико, хоч і не визнані ніким, позаяк так само брудні та п’яні, як остання забігайлівка міста. Зовсім чужий для цієї країни, він робить для неї те, чого вже давно не робив жоден її журналіст. 

Драматична дія склеєна з уламків поцмодерних фраз, що не дають спокою ні Богу, ні світові, нікому. Вони не можуть залишити без інтелектуальної посмішки всередині, час від часу сіпаючи глядача. Взагалі це той чудовий випадок, коли героєві не потрібно бігати, волати, битися, щоб бути достобіса виразним. Тому погляд та посмішка Джонні стають безцінними. Хай вони й коштують 15 мільйонів доларів. Як і зазвичай, після перегляду нового фільму із Деппом, здається, що це краща його робота. 

Якщо навзагал, то гарна артова картина, яку приємно дивитися. Її тонкощі та особливості забудуться чи не одразу після перегляду, проте це знак, що можна це зробити і вдруге…