ОСТАННЯ ІСКРА ЖИТТЯ: Кожного разу, коли ти думаєш, що гірше вже бути не може, це відбувається знову…

Маємо героя чужого усьому світу. Окрім дружини нікому до нього немає діла, навіть старим друзям. Всі надто важливі та зайняті нічим, щоб зважати на нього. Він – Роберто. Неоковирний, простакуватий, крутий тільки наодинці з собою. Роберто піарщик середнього віку, який от вже кілька років не може влаштуватися на роботу, навіть незважаючи на те, що це саме він вигадав слоган Кока-коли: «іскру в житті запали». Роберто динозавр у цьому нестримному експресі реклами, що мчить без зупинок, а наш герой фрілансер, що сам собі на умі та не може впоратися ані зі старими друзями, ані з секретаркою, ані з нахабним безхатьком.

Проте Роберто втрапляє в таку халепу, що неминуче перетворює його на центр медійного всесвіту, який так довго його виштовхував і не хотів пускати до себе навіть на каву. Роберто тепер сам медіа-привід і має чудову змогу за раз відіграти всі гроші, що йому так потрібні для родини. Ще зранку із ним ніхто не хотів розмовляти, аж тут він, наче жертва, у сакральному центрі, тож саме довкола нього організовується дійство, вулична вистава, трагіфарс життя. Саме за такими принципами сюжет розростається від випадкового свідка, який мимохідь втягнувся у все це, до всього міста, включно із  журналістами, медиками, пожежниками, політиками, рекламцями, випадковими зіваками, гелікоптерами замість драконів тощо. 

Здавалося б, жахлива трагічна історія, проте бурхливий розвиток подій, порціонне подання персонажів та новин, підкріплених гумором, живлять постійний інтерес глядача, щоб він не мав змоги отямитися чи відволіктися. За дещо схожим принципом будувалася і антична драма. Знаково, що дійство відбувається в римському амфітеатрі. Можливо, саме із цих міркувань трагікомедія закінчується трагічно, позаяк сучасного глядача можна лише екзальтувати (до цього він завжди відкритий), а от викликати в нього катарсис можна лише сумним. 

Дія фільму дійсно дуже театралізована, більшу частину часу замкнена на одній площадці. Персонажі у всій цій каші досить контрастні: всі вони носії характерів та переслідувачі власних цілей. Тим не менш, усіх їх можна оцінювати з площини гуманних цінностей: що для них є важливішим: життя людини або власна вигода? І ця боротьба відбувається всередині персонажів, і часом навіть змінює їх. Квінтесенцією фільму є теза Жан-Жака Руссо: «людина за природою добра». Псує людину соціум, бажання грошей та слави. Тож Роберто у позі Христа розіп’ятий одним штирем є жертвою. Тим не менш, головну ідею фільму несе не він, а його дружина: найсвятіше не продається, сім’я – найголовніше. 

Фільм знаходиться на перетині жанрів, і якщо більше частину картини нам здається, що все буде добре, позаяк знову і знову ми сміємося з дещо безглуздих ситуативних жартів, то розв’язка не виправдовує очікувань та розставляє трагічні акценти. А з іншої сторони, якого щасливого фіналу ми могли очікувати від  Алекса де ла Іглесіа – людини без кома в горлі…