"Аватар" як феномен кіно

«Поки народ неосвічений, найважливішими з мистецтв для нас є кіно і цирк»
Ленін В.І.

Ще нещодавно велика частина кіновиробників (а особливо з країн, де кіно вже не Україна, але ще не Голівуд) прогнозувала, що вік блокбастерів йде у минуле, залишаючи за собою прерогативу лиш великих епічних сюжетів, натомість нові віяння цілком належать авторському кіно. У цьому випадку воно мало б виступити як вихід, бо останнім часом у глядацькому стані все сильніше відчувалася перевтома від одноманітних блокбастерів, яким відверто бракує ідейної новизни (хоча на брак ідей жалілися здається завжди). Тож ера Спілберга і йому подібних мала вже остаточно перейти в архіви та підручники. За цим прогнозом саме особистий погляд автора з року у рік мав набирати все більше авторитету та цікавості, формуючи бренд і неповторний стиль, саме який і мав приваблювати людей дивитися певне кіно. Якщо охарактеризувати кількома прикладами усі характеристики і зробити збірний образ певних якостей, то це були б Емір Кустуріца, Франсуа Озон, Кіра Муратова, Джим Джармуш… 

Але вихід «Аватара» якщо не заперечив вищезазначеним прогнозам, то принаймні відстрочив їхню актуальність на певний час. Що таке «Аватар»? Це кіно, яке передбачено виключно для перегляду у кінотеатрі. Це не той випадок, коли ми скачуємо фільм з інтернету і бачимо картинку розтягнутою по горизонталі, розуміючи, що це теж знято в першу чергу для кінотеатрів, але тим не менш і на дивані смакує. Цей той випадок, коли дивитися вдома немає сенсу. Це можна сприймати як відповідь кіноіндустрії, яка відбиває назад свої кошти, що вже протягом якогось часу зникають у чорній дірі – інтернеті. Хоча б у цьому, але цей фільм не має прецедентів.  

Таким чином, уся інноваційність (наслідком чого є цікавість до продукту і його популярність) пов’язана із технічними засобами художньої реалізації, а не з естетичними відкриттями. Тим не менш, цей феномен дійсно змінює саме ставлення до кіно. Це можна порівняти хіба що з появою звуку чи кольору. 

Що ж відбувається із тим самим автором, який начебто мав стати одним з богів кінематографу, які б вирішували все. Автор майже зникає, не кажучи вже про актора. Кінематограф наче переживає Середньовіччя, якого в нього ніколи не могло бути – він відмовляється від авторства, він ховається за ідеєю і є її відображенням, наче медіатор між двома світами, який втілює волю Господню. А актор… А що актор? Якщо ми говоримо про популярне кіно, то він з кожним роком все більше здає свої позиції – він не грає, а є лиш обличчям кінопродукту. За початок витіснення акторства напевно можна взяти трюки та каскадерство, коли сама гра починає потроху втрачати значення. Сьогодні графіка сама усе робить – треба лиш по зеленому (чи синьому) полотні побігати і помахати мечем. Звісно на противагу цьому можна стверджувати, що технології на 100% передають гру живих акторів, але чи це насправді цікавить тепер глядача?  

У популярному кіно місце для автора знаходиться десь під плінтусом, бо суб’єктивне режисера утискає глядача у його розумінні картини як тексту. Режисер самовиражається, знову і знову шукаючи нових засобів художньої реалізації, але чи готовий до цього глядач? Він більше готовий до нових технічних засобів, ніж художніх. Здається саме це мав на увазі Віктор Єрофєєв, коли у 1996 році писав про віртуальне майбутнє мистецтва, щоправда не кінематографічного, а літературного.

Що ж до внутрішньої начинки фільму «Аватар». Якщо не розводитися на перекази та глибокі аналізи, то все можна втиснутися у декілька речень. Фабула до огидності затерта. Сюжет так само вторинний, як і фабула, але це хоч не так швидко кидається в очі. Критики майже одразу намалювали «Аватару» мапу вторинності: від «Мертвого світу» Гаррі Гаррісона, Пандори Стругацьких, «Піратів Венери» Едгара Райса Берроуза і «Слів для лісу та світу одне» Урсули ле Гуїн до мультфільмів «Долина папороті», «Зачарований ліс» і «Дика планета». Тож світ виявився не таким вже й новим, як про те розповідали «кріейтори» фільму. Справа не у тому, що світ виявився старим фантиком з під жуйки, – позаяк абсолютно нової форми створити неможливо і завжди треба на щось спиратися, – а у тому, що усе варто називати своїми іменами, а не вважати свого масового глядача тьмою темною, навіть якщо так і є.

Протягом усього фільму у повітрі наколюється передчуття оригінального розвитку сюжету, але «НІ», його не буде, сподівання даремні, усе як і в звичайних другосортних американських бойовиках вісімдесятих років, – просто останні не мають таких технічних засобів, щоб за ними сховати потворно повторний сюжет. Відображення гіперболізованого «гниття» політичних та духовних цінностей видається радше не моральним ходом, а саркастичним, що в першу чергу наштовхує не на роздуми, а на неприйняття та агресію. Тим не менш, як і в «Титаніку», Кемерон знайшов потрібну виразність для тої самої комбінації, щоб на мить навіть останньому мізантропу захтілося пустити скупу сльозу, якщо це звісно не зовсім безнадійний випадок. Але, як не крути, картинка дійсно видається гарною до неймовірності, бо у реальності таке напевно не побачиш.

Тож, що врешті ми маємо? Нічого кардинально нового, окрім зміни суті простору і ще більше (якщо не остаточне) втягування пасивного глядача в активну картинку. Здається саме про це писав Вальтер Беньямін у своїх роздумах про твір мистецтва в епоху його технічної відтворюваності. Сам кінематограф не набуває нічого суттєво нового як феномен, він просто доповнюється і розширюється. Здається саме так виникла інсталяція на руїнах картини класичного мистецтва. Тим не менш, касові збори показали, що цей фільм є більш ніж популярний і усі вкладені гроші сторицею повернулися. Тепер саме він є новим рекордсменом з багатьох параметрів, але чи є вони кінематографічними? Яке ж було здивування світу, коли багатомільйонний розрекламований неповторний «Аватар» поступився головними оскарами якійсь стрічці про війну в Іраку, яких було вже більше десятку. Що було відомо про «Повелителя бурі»? Тільки що його режисерка – Кетрін Бігелоу – це колишня дружина Кемерона. Багато хто задався питанням: як так, адже кінозбори? А власне що кінозбори? Просто білет на 3D стрічку коштує у два та більше разів дорожче за звичайну. 3D кіно просто стало атракціоном, який перший час буде дуже цікавим та актуальним. З часом це має приїстися та стати буденним, а поки що кіновиробники можуть відбивати гроші, які втрачають через кіно-піратство. Хвиля, яку підняв «Аватар» продовжилася «Алісою у країні чудес» Тіма Бартона. Власне третіх вже і згадати важко. Ну а далі посипалося… Творці «Аватару» отримали ті жнива, які посадили. Багато вкладених грошей та успішна рекламна компанія – багато прибутку та слави. А де ж мистецтво? Кіно вже давно стало індустрією, на цьому і закінчили з мистецтвом – чи не про це писали Адорно і Хоркхаймер? Що ж до сиквелу, який скоро має вийти на 3D екрани світу, то він безперечно буде дуже прибутковим, але щодо місця в історії кіно як мистецтва, то американські кіноакадеміки добре вказали місце «Аватару», мовляв, самими технологіями з кіно мистецтво не зробиш, а найголовнішим з кіно для нас є мистецтво.

Ставлення широких мас до самого фільму більш ніж неоднозначне і це цілком нормально, якщо не сказати типово, для такого масштабного та розрекламованого продукту як сучасний блокбастер. Є ті, кому подобається, бо гарно, є ті, кому подобається, бо безхитрісно, є ті, кому подобається, бо брехунець так сказав, є ще й ті, кому подобається, бо просто подобається. На противагу їм є ті, кому не подобається, бо немає нічого нового (а сучасна людина цього не просто потребує, але й вимагає, принаймні в ілюзорній формі), бо це вже не фільм, а радше зйомки комп’ютерної гри, бо це масово... Для останніх варто відвести пару окремих речень. Це ті, хто протестує проти масового, яке б втілення воно не мало. Це може бути найартхаусніший та найідеальніший фільм, який взагалі можна уявити, але якщо він буде популярним (гадаю, що з гарною рекламою і таке можна забабахати), то це називатимуть ширвжитком, який створений для тупої маси – що ж поробити, ця думка є невід’ємною частиною самого сучасного масового суспільства. Проблема лиш у тому, що сьогодні протест проти маси теж носить масовий характер. Здається саме про це акцентовано ніхто не казав, але ця думка постійно витає у повітрі, тож є самоочевидною…