Купка емоцій на тему виборів і мистецтва

 На порозі України стоїть новий президент. Тому мізерному і схованому від усіх прошарку, що називається інтелігенція, щиро кажучи майже все одно хто з двох головних кандидатів на пост президента незабаром переїде на Банкову. Оксана Забужко на днях в ефірі політичних засідань із Савіком Шустером або, як це доречніше назвати, цирку на дроті без дроту, добре резюмувала усю гнилість та вбогість української політики. Всі присутні кивали, посміхалися, розуміли, чи принаймні робили вигляд, що розуміють, посміхаються і кивають. Як на мене, то це був крик інтелігенції, бо ці самі слова вирізали з програми у запису на телеканалі УТ-1; бо такі крики якщо хтось і чує, то швидко забуває; бо не дивлячись на наші великі утікання від недавнього минулого, ми досі совковий пережиток, якому інтелігенція до сраки, власне як і карі очі новому поколінню. Тому голосуємо не за кандидата, а проти когось, при чому не проти всіх, а проти конкретної особи, от і виходить, що завжди обираємо менше зло. Чого гріха таїти, ми заслуговуємо таких політиків. Хоча, якщо вірити брехунцю, то із такими кандидатами ми знаходимося просто у безпрограшній ситуації.

 Тож хто такі Тимошенко і Янукович? Це люди, які вийшли з буремних дев’яностих і власне є їх логічним продуктом. Обидвоє сиділи, щоправда, як влучно зазначила пані Забужко, Янукович сидів сам, а за Тимошенко сиділи соратники. Вона краще виглядає і краще бреше, ну а він просто послідовний. В кожного з них свої плями у біографії, які щосили переписують, – в одного на спідниці дівчини, в іншої та пляма втекла до Америки, де й досі відгодовує своє рило.

 Коли після першого туру надія на вже зрілу третю силу вкотре не виправдалася, мені у голові виросло інше питання: Що буде з мистецтвом, чи, як то каже пересічний громадянин, із культурою?

 Припустимо, що до влади прийшла пані із косою і серцем, – думаю ви знаєте, що колір смерті у нашому фольклорі є білим. Те, що вона будує не демократію, а соціалізм, майже очевидно. Це тверда рука, яка вміє тиснути, а потім жалісними очима виправдовуватися і маніпулювати. До того ж цій руці треба латати бюджет і, як зазвичай у нашій країні, це робитиметься за рахунок т.зв. культури, при чому ніхто потім не цуратиметься приїжджати на львівський форум видавців і нести квіти пам’ятникам мертвих видатних, які б прокляли таке міністерство, як міністерство культури і туризму, ображаючи його гіршими словами ніж російських царів.

 Мистецтво завжди оживає під час перемін у суспільстві та культурі, – це не дуже приємна ознака, бо це знаменує грядуще важке життя. Процес над Лесем Ульяненко, що так і не мав адекватного завершення, проте дав безпрецедентну для України рекламу авторові, власне як і скандал із книгою Марії Матіос, дуже добре знаменує цей тип ставлення до мистецтва. Весь минулий рік інтелігенція поливала брудом і засуджувала комісію з питань суспільної моралі, яка розкидається штампами «порнографія» і сама не знає за якими критеріями виявляє цю саму порнографію, яка, до речі, є логічною ціною, яку ми платимо за свободу слова. Нещодавно кілька відомих українських письменників організували щось на зразок туру проти цензури. Хоча, як на мене, навіть не дивлячись на їх світлі прізвища (Андрухович, Подерев’янський, Жадан), то все це одна велика профанація і симулякр. На видавців впливає міністерство і сам комітет з моралі, тому вони не публікують певні книги, як от Книжковий Клуб відмовився від усього накладу книги Ульяненка, тому очевидно, що влада дійсно може якимось чином матеріально утискати видавництва, наприклад, не даючи тендерів, за які і так погано гроші виплачує. Говорити про інформаційну цензуру у країні, де є вільний доступ до інтернету (вважай не Білорусь і не Куба) видається мізерним. Що може зробити влада? Вона не може посадити, а лиш помахати пальчиком, називаючи це «чорнухою» та подібним чином роздмухуючи цікавість до книги, чого, до речі, не може зробити літературна критика. Подивимося правді в очі: Чи входив колись Ульяненко до обійми найвідоміших суч.укр.літівців? А тепер зайдіть на якийсь з літературних інтернет ресурсів України – скандал і досі не дає про себе забути, – це подія, яка в інформаційному потоці здається важить більше ніж будь-яка українська книга, що побачила світ у 2009 році. Ну вилучать наклад книги за вказівкою влади, а що далі? Справа у тому, що, потрапляючи до інтернету, інформація починає жити новим власним життям – і її не заборонити і не вилучити. Тому весь цей тур письменників зводиться до двох бажань: 1. Привернути увагу (чи то до власних персон, чи то до питань літератури взагалі); 2. Відстояти прибутки від творчості, яких і так не багато. Проблема лиш у тому, що усе варто називати своїми іменами, а не ховатися за високоморальними ідеями свободи. Треба просто прийти і сказати: В нас забирають останню можливість заробити, бо іноземні гранти і переклади не усім доступні та й криза на дворі, і ми тут бачте за усю сучасну українську літературу розпинаємося, а не тільки для себе…

 От якщо прийде ця пані до повної влади і вознесе над вами свою важку руку чи навіть косу, тоді і заплачете, що забирають свободу, і може хоч тоді буде ця боротьба, бо сьогодні із пануючою уседозволеністю – про що хочу, про те й пишу – митець просто втрачає бажання чи снагу чимось дивувати. Майже усе (!) старше покоління українських письменників вже давно не створює нічого нового, а тупо стагнується з різних сторін і під різними кутами розсмоктуючи кістки мертвої тварини під іменем Мої Перші Успішні Літературні Твори. Може хоч у разі такого політичного розкладу щось змінитися і митець реально почне боротися, а не жалітися на видавництва, наклади і владу.

 Що ж буде, якщо до влади прийде проффесор, цінитель творчості Ганни Ахметової, для якого Антон Павлович Чехов вірші пише? Перш за все не буде нічого. Чому? Бо послідовний. Насправді мистецтво вбивають не заборони, а байдужість, – і він це вміє, власне як і всі його попередники. Хоча варто нагадати про декларування бажання затвердити російську мову, як другу державну. Це боляче для інтелігенції, але перший час це зовсім не буде відчутно. У далекій перспективі це просто почне руйнувати залишки свідомої української культури, бо менталітет почне ще більше розкладатися, так і не ствердивши своєї ідентичності, яку ми шукаємо чи то в Європі чи то в Трипільській культурі. Але якщо більш глобально, то насправді так нічого і не має змінитися, бо як говорили, так і говоритимуть на своїй мові – хто на російській, хто на українській. Проблема лиш у тому, що ми вкотре втратимо свій шанс. Ми просто не виховаємо нове повноцінне покоління Українців, охоплюючи лиш окремі регіони країни, й то, це радше буде не розумне і тенденційно-адекватне виховання держави, а наслідок потуг тієї самої забитої інтелігенції. А де-факто позиція держави полягає у тому, щоб і надалі випускати з інкубаторів меншовартісних рабів для фазенд Італії і бідних родичів поглиначів російського газу. Якщо акцентувати на невикористаних шансах, то нам із такою статистикою треба у лотерейку грати. Як і за теперішнього/минулого президента ніхто не намагався піднімати статус української мови, так і за Пана Януковича це ніхто не робитиме. Вікторія вона така – головне це перемога, а далі будь що буде. Він це ті самі донецькі яйця, що й його західноукраїнський тезка, тільки східний зразок вже не чесатиме про високу культуру й інтелігенцію, а мовчки продовжуватиме спускати їх в унітаз, що успішно робив і Ющенко, і Кучма (в цього взагалі був талант), і Кравчук. Боротьби українських письменників чи взагалі мистецтва, у такому випадку, як не очікувалося, так і не очікується – розклад той самий, що і у минулі рази, а змінився лиш круп’є. Просто мені слабо уявляється ця боротьба із невіглаством, тим паче, на яку навряд чи хоч якось відповідатимуть, вважаючи себе вищим за це.

 Очікувати на східні чи західні впливи чи допомогу, залежно від нового президента, не доводиться, позаяк у кризові роки їм відверто не до нас, – що вже казати, якщо російський книжковий ринок на Україні суттєво здає позиції, а Європа просто змучується вкладати гроші у безодню, з якої вихлоп не такий частий, як вона на те сподівається.

 У кризові роки легше за все економити на духовній складовій людей, до речі, гнити люди починаються в першу чергу із душі, тому й запихаються дешевим продуктом, над яким думати не треба. От і маємо що маємо: Чому дурні? Бо бідні. Чому бідні? Бо дурні.

Так чи інакше, але актуальному мистецтву буде про що творити – тупість чи утиски, інша справа, що люди вже наситилися цим. Давай нові форми! Давай нові концепти! Можу вас запевнити, що скоро ці концепти і форми будуть, але це аж ніяк не має тішити пересічного українця. Тимошенко чи Янукович, хто зробить гірше, коли пересічний громадянин перестане вірити у популістські заклики, коли з’явиться третя сила і ми перестанемо бути розмінною монетою, як можна вийти з цього лабіринту вбогості та політичної дегенерації? Я думаю саме інтелігенція і мистецтво мають розставити усі крапки над «і». Тож мої вам побажання – здорового глузду і гарного мистецького смаку.